Ось і настав Новий 2025 рік, сповнений нових сподівань, надій і звичайно віри в нашу Перемогу над ворогом. 1 січня відзначається Всесвітній день миру (World Day of Peace) або День всесвітніх молитов про мир.
Це міжнародне свято, під час якого віруючі звертаються з молитвами до Бога послати мир на Землю і припинити всі кровопролитні війни.
Тема миру дуже актуальна для України сьогодні. Адже про який мир можна говорити, якщо в центрі Європи з 2014 року йде справжнісінька війна? Російський агресор атакує Україну щодня. Жорстоко. Безжально. Цинічно.
Російська орда продовжує геноцид українського народу прямо на очах усієї світової спільноти. Ракетні удари по всій території України, десятки тисяч жертв серед мирного населення, сотні убитих дітей, зруйновані будинки, школи, лікарні, перетворені на згарища цілі міста. Катівні та знущання над мирним населенням, вбивство військовополонених, терор на окупованих територіях, депортації та інші злочини стали страшними реаліями сьогодення.
Нині Українське військо продовжує захищати територіальну цілісність і суверенітет нашої держави, відвойовуючи для України право називатися державою. Гине цвіт нашої нації, майбутні будівничі вільної держави.
Мир у рідній Україні – це найзаповітніше бажання усіх українців, котре вони висловлюють вголос так згуртовано, як ніколи раніше. Український народ, як ніхто інший, знає особливу ціну миру!
Сьогоднішній день є нагадуванням для світової спільноти про нерозсудливість війни, про цінність миру і значимість людського життя. Зараз, як ніколи, ми потребуємо потужної підтримки світових партнерів, аби викорінити тотальне зло і зупинити агресора. Змучені невизначеністю і болісними втратами, не перестаємо свято вірити й молитися за перемогу добра над злом, за відновлення і торжество миру в Україні і на всій планеті.
Кожен із нас переконаний, що молитви віруючих про мир обов’язково здійсняться, а зброя, надана нашими друзями та партнерами, допоможе здолати ворога.
Віримо, що СВІТЛО переможе темряву, ЗСУ – ворога і в 2025-у році наша Україна нарешті стане мирною та демократичною європейською державою.
Нехай Господь допомагає ЗСУ та народу України в боротьбі за незалежність і Перемогу!
Миру всім нам в усьому – миру в сім’ях, миру в серцях та миру нашій рідній Україні!
«Щедрик» – це не просто мелодія, а культурний феномен, що став символом Різдва у всьому світі. Створений на основі стародавньої народної щедрівки, цей шедевр був оброблений українським композитором Миколою Леонтовичем. Дебют його виконання відбувся у 1916 році у Києві.
«Щедрик» – це автентична українська обрядова пісня, яка має дохристиянські корені. Спочатку її виконували на Щедрий вечір у березні, коли зустрічали Новий рік. Текст пісні розповідає про ластівку, яка несе добробут у кожну оселю. За найбільш імовірною, на думку багатьох дослідників, версією вперше Микола Леонтович почув цю народну щедрівку, перебуваючи в Підлісцях (тепер Ізяславська громада Шепетівського району на Хмельниччині) у гостях у свого тестя, священника Ферапонта Жовткевича. М.Леонтович використав народний мотив і створив аранжування для змішаного хору a cappella. Над твором він працював майже два десятиліття, створивши п’ять редакцій. Остаточна версія була завершена у 1919 році.
Перше офіційне виконання «Щедрика» відбулось 25 грудня 1916 року, коли твір виконав студентський хор Київського університету. Однак справжню популярність пісня здобула завдяки гастролям Української Республіканської Капели під керівництвом Олександра Кошиця. Створена 1919 року, капела виступила у понад 17 країнах, давши понад 600 концертів. Перший закордонний виступ відбувся у травні 1919 року в Празі, де «Щедрик» став справжнім тріумфом.
У 1922 році капела виступила в найпрестижнішому залі світу – «Carnegie Hall» у Нью-Йорку. Саме тоді «Щедрик» вперше почув американський музикант українського походження Пітер Вільговський, який у 1936 році створив англомовну версію – «Carol of the Bells». Ця адаптація зробила мелодію синонімом святкових зимових урочистостей для всього світу, та продовжує своє існування і до сьогодні.
Життя творця легендарної композиції закінчилось трагічно. У 1921 році він був убитий чекістом у власному будинку. Радянська влада довго замовчувала цей злочин, а його музика потрапила під негласну заборону. Попри це, «Щедрик» продовжував жити, несучи у світ відлуння української культури.
Попри світову популярність, у Радянському Союзі «Щедрик» зазнав заборон через своє глибоке українське коріння та асоціацію з національною культурою. Радянська влада намагалася викорінити будь-які прояви українського національного мистецтва, яке могло суперечити комуністичній ідеології. Микола Леонтович, як автор духовних творів та обробок народних пісень, потрапив у немилість радянської пропаганди. Його музика, включаючи «Щедрик», була під негласною забороною, а саме ім’я композитора майже повністю викреслили з історії до 1960-х років.
Спроби викреслити «Щедрика» з культурного ландшафту відбувалися одночасно з намаганнями привласнити твір. Радянські митці часто виконували його, називаючи «російською народною піснею», однак оригінальна мелодія залишалася свідоцтвом її українського походження.
«Щедрик» став не лише символом Різдва, а й боротьби за українську ідентичність. Радянська влада та російські пропагандисти неодноразово намагалися привласнити цей твір, проте світова спільнота визнає його українське походження. Сьогодні мелодія «Щедрика» звучить у фільмах, рекламі та концертних залах по всьому світу, нагадуючи про силу української культури у боротьбі за свободу.
З 18 по 21 листопада в Летичівській громаді проходила діагностично-оздоровча програма під назвою «Рух надії».
Програма є частиною Всеукраїнського проєкту «Допомога поруч», створеного з метою підтримки фізичного та психічного здоров’я населення України, що постраждало внаслідок війни.
В рамках проєкту жителі міст України мають можливість безкоштовно перевірити стан здоров’я, отримати консультацію лікарів, пройти УЗД-діагностику, кардіограму, зробити аналіз крові, скористатись послугами масажу, мануальної терапії, психолога тощо.
Реалізація проєкту «Рух надії» в нашій громаді здійснювалася за підтримки та сприяння Летичівського селищного голови Ігоря Тисячного.
Проєкт втілюється за участі та підтримки Всесвітньої благодійної організації «ADRA» – Адвентистське агентство допомоги та розвитку, яке розгортає свою діяльність в місцях стихійних лих та надзвичайних станів, надає допомогу жителям країн, що знаходяться в складних умовах життя.
Організаторами проєкту є Всесвітнє Адвентистське радіо – спілка радіостанцій по всьому світу, метою яких є пропаганда християнських моральних та духовних цінностей.
Передусім, програма була спрямована на допомогу сім’ям полеглих захисників України, військових, які зникли безвісти, полонених, учасників бойових дій. Найбільшою винагородою для медичного персоналу була можливість бачити позитивний вплив програми на людей та відчувати вдячність відвідувачів.
За час проведення акції «Рух надії» послугами пересувної діагностичної, оздоровчої програми, що проходила на базі молитовного будинку церкви Адвентистів Сьомого Дня скористались 126 жителів Летичівської громади.
На жаль, час перебування в селищі був обмежений в зв’язку із занятістю лікарів, тому не всі бажаючі мали змогу отримати послуги в повному об’ємі.
Частково проєкт буде продовжувати свою діяльність в приміщені молитовного будинку церкви Адвентистів Сьомого Дня.
На базі створеного волонтерського, соціального, оздоровчого центру «Допомога поруч» всі бажаючі зможуть отримати послуги масажу, консультацію мануального терапевта, психолога. Також – поспілкуватися з капеланом, знайти всебічну підтримку та духовну розраду.
Організатори та учасники проєкту «Рух надії» висловлюють щиру вдячність керівнику Летичівської громади Ігорю Тисячному, соціальним працівникам по роботі з сім’ями полеглих захисників, військових, які зникли безвісти, полонених, учасників бойових дій. А також усім, хто поділяє бажання підтримати тих, кому важко і послужити тим, перед ким ми,українці, в неоплатному боргу.
В Святому Письмі сказано «…горе одному, як він упаде, й нема другого, щоб підвести його…(Еклезіяст 4:10). Взаємодопомога та підтримка в умовах війни – основний чинник у подоланні труднощів та проблем.
Саме заради великої місії Милосердя, Добра, Любові до ближнього, світла Віри, незламності та стійкості, спрямовані зусилля учасників проєкту «Рух надії».
В цей доленосний для нашої держави час українці з вдячністю згадують видатних людей, справжніх патріотів своєї Батьківщини, які зіграли визначну роль в утвердженні української державності та надихають народ на боротьбу.
Серед них – Яків-Орел ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ – полковник Армії УНР, командуючий Подільською повстанською групою та усіма повстанськими силами Правобережної України, визначна постать українських національно-визвольних змагань першої половини ХХ століття, військовий діяч, публіцист, письменник, історіограф.
3 листопада виповнюється 130 років від дня народження видатного борця за волю України.
Не здаватися ні за яких обставин! — власне таким було головне кредо незламного отамана Якова Гальчевського, легендарного керівника українськими повстанськими силами Правобережної України у найдраматичніші часи нашої національно-визвольної революції 1917-1920 років. У той час, коли армія УНР уже була за Збручем, коли червоні окупанти, здавалося, опанували нашу землю, Яків Гальчевський підіймає спершу на Поділлі, а згодом по всій Правобережній Україні повстанський рух, який на той час не мав аналогів.
У час, коли йде кровопролитна війна з російським агресором, слова Якова Гальчевського, як ніколи вагомі:
“Світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі назовні та не хотіли чи не вміли боротися за своє місце під сонцем… Нам потрібно позбутися усіх негативних прикмет, набутих у довгім недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії»
Біографія Якова Васильовича Гальчевського була пов’язана з Поділлям і Летичівським краєм. Яків Гальчевський (Гольчевський) народився в селі Гута Літинська (тепер Малинівка) Літинського повіту Подільської губернії, що на теперішній Вінниччині. Після закінчення двокласної вчительської школи з вересня 1913 року працював у школі с. Сахни Летичівського повіту (нині Летичівська громада Хмельницької області). Тут познайомився зі своєю дружиною Марією (Шуматій)Гальчевською, яка викладала у школі сусіднього села Майдан-Сахнівський. Про нього говорили як про здібного педагога із доброю перспективою, який прагнув виховувати учнів на засадах українського патріотизму.
Власне, село Сахни вважається символічною столицею повстанського руху, запаленого отаманом Гальчевським, і відрадно, що у нашій громаді пам’ятають подвиг тих повстанців. Адже тільки з цього села понад чотири десятки юнаків і дівчат, яких свого часу Яків Васильович навчав у сільській школі, боролися і загинули у борні з ворогом. Власне, в усіх селах нашого Поділля — Хмельницького і Вінницького краю — у той буремний час під український стяг отамана Гальчевського ставали сотні нескорених патріотів, які кинули виклик червоним окупантам.
Під час Першої світової війни дослужився до звання штабс-капітана. Після демобілізації знову вчителював у рідному краї, однак події в Україні змусили взяти в руки зброю. Очолював повстанські загони, що громили промосковські сили, в 1919 році командував 61-м Гайсинським полком імені Симона Петлюри у складі Армії УНР.
Того ж року знову повернувся до повстанської діяльності на окупованому більшовиками Поділлі. Як керівник повстанського руху діяв і в 1921-1925 роках, очолював боротьбу українських патріотів проти більшовицької влади на Правобережжі України. Уже після більшовицької окупації у січні-лютому 1921 року Гальчевський разом зі своїм особистим охоронцем Василем Сензюком обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, вишукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для продовження боротьби. На кінець літа 1922 року командував Подільською повстанською групою, яка налічувала 4 кінні бригади і сотню імені Івана Богуна. Неодноразово мав збройні зіткнення з продзагонами, каральними підрозділами Подільської губернської ЧК, частинами так званого червоного козацтва, дивізіями Котовського та Осадчого, корпусом Примакова.
Саме тоді Головний Отаман Симон Петлюра підвищив сотника Якова Гальчевського до рангу полковника Армії УНР і наказав йому обійняти командування всіма повстанськими загонами в Правобережній Україні.
Невдовзі за давнім козацьким звичаєм Гальчевський узяв псевдонім Орел. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому повітах.
Наприкінці березня 1925 року Орел із невеликою групою сподвижників спробував підняти на Поділлі повстання, але це вже було марно. Тоді подався на західноукраїнські землі, що на той час були під Польщею, з наміром і надалі боротися з більшовицьким режимом, але вже у нових умовах. Для зручності оселився у волинському містечку Корець неподалік кордону, де за завданням керівництва спецслужби Державного Центру УНР створив розвідувальний пункт. Згодом такий самий пункт запрацював і у Лановцях. Змушений перейти на другий бік Збруча, певний час з-за кордону координував діяльність підпілля в Україні, а згодом під прізвищем Войнаровський пішов на службу до армії Польщі. Отримав звання майора, а згодом і капітана. Брав участь у боях з німецьким військом, потрапив у полон. Після звільнення оселився на Холмщині, де вчителювала його друга дружина Надія Которович. Автор книг “Проти червоних окупантів” та споминів “З воєнного нотатника” , а також історіософічної праці в 25 розділах без назви, що досі неопублікована. Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).
Загинув 22 березня 1943 року в нерівному бою проти солдат Армії Крайової. Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща).
“Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною покликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання, — писав він у своїх спогадах “Проти червоних окупантів”. З периферій ми України не створимо, окупантів не переможемо, але, з іншого боку, не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках — по-козацьки… Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!”
Власне, у цих словах Гальчевського і було сформулювано його заповіт нам, нащадкам, які, під час війни в Україні, виявилися цілком гідними послідовниками справи, за яку боролися українські патріоти у часи Української національної революції, у лавах ОУН-УПА, а нині зі зброєю в руках гідно відстоюють незалежність власної держави.
«Сув’язь поколінь, їх патріотична спорідненість у боротьбі за нашу незалежність, як ніколи досі у нашій новітній історії, дістала переконливі підтвердження того, що подвиг повстанців Якова Гальчевського не був марним», – розмірковує в одній зі своїх статей журналіст і письменник Богдан Теленько.
Саме він був серед тих перших авторів, які почали виводити із темряви радянської ідеології постать Якова Гальчевського. З його ініціативи й активної діяльності ще 1994 року було засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Її першими номінантами були видатний український політичний діяч і політв’язень Левко Лук’яненко та Іван Коляска, відомий «могильник» канадської компартії. За тридцять років лауреатами премії стали десятки літераторів, науковців, політичних та громадських діячів, журналістів, видавців, представників влади, людей мистецтва, меценатів…
Дослідник історії рідного краю, журналіст і краєзнавець, автор багатьох публікацій Володимир Борисов у авторській книзі «За Україну, за її волю» розповів про свої дослідження життя і діяльності Якова Гальчевського на теренах Летичівської громади. Фольклорист, краєзнавець, член НСЖУ, лауреат премії імені Якова Гальчевського – Володимир Вовкодав також відкрив чимало нового і цікавого про цю видатну постать.
На увічнення пам’яті великого борця за незалежність України в 2001 році в с. Сахни було встановлено і відкрито знак пам’яті на честь Якова Гальчевського.
Як ніколи нині є важливим приклад борців-патріотів та їх незламного лідера, який для нас назавжди залишиться актуальним, засадничим, єдиним можливим для наслідування у боротьбі вже з російськими окупантами. “Не здавайтеся ні за яких обставин!” — ці гасла були керівництвом у боротьбі українських повстанців у ті часи, ці гасла не менш актуальні для нас і сьогодні.
Служба у справах дітей Летичівської селищної ради інформує
29 жовтня 2024 року під керівництвом Летичівського селищного голови Ігоря Тисячного відбулося чергове засідання комісії з питань захисту прав дитини з метою результативного вирішення проблеми виховання та всебічного розвитку дітей, забезпечення інтересів дітей, реалізації їх прав та потреб.
На порядок денний було винесено 10 питань, попередньо детально опрацьованих службою у справах дітей. Вони стосувалися надання висновку щодо доцільності/недоцільності позбавлення батьківських прав, про надання дозволу на укладення договору про поділ спадщини від імені малолітньої дитини, питання про визначення місця проживання дитини з батьком , про надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Також було затверджено Індивідуальні плани соціального захисту дитини, яка перебуває в складних життєвих обставинах, дитини, яка залишилась без батьківського піклування, дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування.
Із кожного з розглянутих питань порядку денного прийняті конструктивні рішення та взяті на контроль до їх повного виконання.
Комісія звертає увагу, що кожен громадянин, який має інформацію про жорстоке поводження з дітьми, зобов’язаний повідомити про це до служби у справах дітей за адресою:
25 жовтня у Кудинському сільському клубі пройшов благодійний захід «В єдності – сила» на підтримку Збройних Сил України. Символічно, що він відбувся на честь сільського храмового свята та пошанування пам’яті святого великомученика Димитрія Миротворця – покровителя воїнів-захисників. У цей нелегкий для України час ми особливо потребуємо його заступництва, консолідації зусиль на підтримку наших воїнів. Тому просимо у молитвах про підтримку всіх, хто бореться за нашу свободу, силу та стійкість воїнів, їх повернення додому.
Жителями Кудинки був організований благодійний ярмарок. Сільські господині постаралися і наготували чимало смаколиків. Учасники та гості благодійного заходу могли придбати на свій смак різноманітні страви та домашню випічку.
До проведення заходу «В єдності – сила» долучилися й працівники КУ «Летичівського будинку культури» Летичівської селищної ради.
Чимало приємних хвилин подарували глядачам народний оркестр духових інструментів, народний аматорський хор “Летич” , народний вокальний колектив “Кульбаба” , вокальні колективи «Оксамитові переливи» та «Солодка ягода».
Звучали слова пошанування та вдячності нашим захисникам та їх батькам, які виховали синів патріотами своєї Вітчизни.
За натхнення та старання глядачі нагородили артистів щедрими оплесками.
15 731 гривню спільними зусиллями зібрали на благодійному заході. Кошти будуть спрямовані на потреби воїнів Збройних Сил України.
Велика вдячність організаторам за гарно проведений благодійний захід і всім, хто виявив небайдужість і зробив свій внесок у підтримку наших захисників.