(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті)
Цьогоріч, 30 червня минає 118 років від дня народження одного з найвідоміших героїв визвольного руху ХХ століття – головнокомандувача Української повстанської армії, голови Проводу ОУН в Україні та голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР)
Романа ШУХЕВИЧА (1907-1950)
75 років тому Шухевич прийняв останній бій на конспіративній квартирі у Білогорщі на Львівщині, яку оточили радянські спецслужби. Тоді, 5 березня 1950 року, Шухевич загинув.
«Наша боротьба не дозволяє народові скоритися перед ворогом». Цей та інші вислови Романа Шухевича, стали основоположними принципами в протистоянні агресору, гартують нашу волю, об’єднують українців.
Саме йому вдалося консолідувати патріотичні сили в найважчий час — у період Другої світової війни та повоєнного утвердження радянського тоталітарного режиму. В умовах бездержавності та боротьби проти двох імперій він став одним із тих незламних, хто підтримував віру мільйонів у відродження незалежної Української Держави.
Роман Шухевич ріс у патріотичному середовищі галицької інтелігенції, яка впродовж поколінь формувала національну свідомість. Його дід, Володимир Шухевич, був відомим етнографом, батько Осип — повітовим комісаром ЗУНР, а дядько Степан — командиром в Українській Галицькій Армії. Ці приклади, а також знайомство з полковником Євгеном Коновальцем, сформували світогляд майбутнього Командира.
З юності Роман проявляв надзвичайні здібності: був активним пластуном, успішним спортсменом, поліглотом (володів п’ятьма мовами), здобув освіту інженера у Львівській політехніці та паралельно навчався гри на фортепіано в музичному інституті. Розуміння становища українців під окупаційною владою привело його до лав Української Військової Організації (УВО), а згодом — до Організації Українських Націоналістів (ОУН).
У 1930-х роках Шухевич очолював бойову референтуру ОУН, брав участь в антирадянських та антипольських акціях, за що був ув’язнений у концтаборі Береза Картузька. Після звільнення він проявив себе як успішний підприємець, заснувавши рекламну фірму «Фама», прибутки якої таємно спрямовував на потреби українського підпілля.
Військовий досвід він здобував у польській армії та на таємних старшинських курсах УВО. Ключовим етапом стало його командування підрозділами «Карпатської Січі» (1938-1939), що боронила незалежність Карпатської України від угорської окупації.
На початку Другої світової війни, прагнучи використати конфлікт між Німеччиною та СРСР для відновлення державності, Шухевич очолив український добровольчий курінь «Нахтігаль». Він завжди розумів, що співпраця з німцями є лише тактичною: «Вони нас тепер потребують і використають… але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни».
29 червня 1941 року «Нахтігаль» першим увійшов до Львова, і вже 30 червня ОУН проголосила Акт відновлення Української Держави, де Шухевич обійняв посаду заступника міністра військових справ. Коли гітлерівці заарештували український уряд і виступили проти незалежності, Шухевич на знак протесту відмовився від подальшої співпраці. Наприкінці 1942 року він уникнув арешту, перейшов у підпілля і повністю присвятив себе збройній боротьбі.
У 1943 році Романа Шухевича призначили Головним командиром УПА. Він проявив себе як геніальний організатор, перетворивши розрізнені повстанські загони на дисципліновану армію зі штабами, старшинськими школами, системою звань та нагород. Під його керівництвом було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) — підпільний парламент, який об’єднав представників різних політичних сил навколо ідеї збройної боротьби за Україну. Шухевич прагнув зробити УПА всенародною армією, залучаючи до командування офіцерів з-поза лав ОУН.
Перебуваючи в глибокому підпіллі, Роман Шухевич продовжував керувати визвольним рухом. Радянські спецслужби роками вели на нього невпинне полювання, переслідуючи його родину та побратимів. Попри важкі хвороби та постійний ризик, він особисто розробляв плани, інструкції та навіть здійснював конспіративні поїздки для лікування.
Його останні слова, датовані липнем 1944 року, стали пророчими: «Ми свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі… Але… вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити…»
Життя генерала «Тараса Чупринки» обірвалося 5 березня 1950 року у збройній сутичці з оперативною групою МДБ у селі Білогорща під Львовом. Поранений, він вистрелив собі у скроню, щоб не потрапити живим до рук ворога. Тіло Командира було таємно кремовано, а його останки, за однією з версій, захоронено поблизу села Гуків на Хмельниччині.
Постать Романа Шухевича залишається прикладом жертовності, залізної волі та незламності. Навіть після смерті він був нагороджений найвищими відзнаками УПА та Пласту. Сучасна російсько-українська війна лише підкреслила значення його боротьби, а його ім’я стало символом відваги для нинішніх захисників України.
