Ліну Костенко називають «залізною леді» української поезії. «Немає часу на поразку» — написала колись вона у поемі «Берестечко». Ці рядки як ніколи актуальні зараз. Її вірші й проза обпікають та лікують душу, вселяють надію та гартують силу духу.
19 березня 2025 року Ліні Костенко виповнюється 95 літ! Складно нині знайти українця, чиє серце не торкнули її афористичні, пронизливі вірші невимовної глибини з вічними сенсами. Сьогодні Ліна Костенко продовжує писати — працює над новою книжкою, в якій постане «і сподівана, і несподівана». А ще закриває мільйонні збори на армію та слідкує за всіма новинами в мережі.
Ліна Василівна пережила шістнадцятирічне творче вигнання та безстрашно протестувала в середині 1960-х проти арештів української інтелігенції. Ще з того часу вона байдужа до нагород та високих місць у рейтингах — її фраза «Політичної біжутерії не ношу» давно стала крилатою.
Натхнення, народжене болем за Україну та свій народ, відобразилися у найновіших віршах Ліни Василівни про сучасну війну. У них її стійкість, незворушна віра у перемогу та гордість за націю героїв.
У нас вже підриваються на мінах.
На полях по обрій брухту і броні.
У нас стрічають люди на колінах
своїх убитих хлопців на війні.
Росли, росли — і виросли хлоп’ята.
Чиїсь кохані і чиїсь сини.
Щоб Україна не була розп’ята,
пішли боротись, — хто ж, як не вони?!
Господь їм сил подвоїв і потроїв.
Здолали все, подужали заброд.
Так виникає нація героїв.
Так постає з населення народ.
Коли на Київ летіли бомби, Ліна Костенко писала. У перший місяць важко писалося, але потім опанувала себе, і нових рядків почало з’являтись все більше.
Не дуже людям думалось про честь,
усе хотіли хліба і видовищ.
Колись була Мадонна Перехресть.
Тепер у нас Мадонна Бомбосховищ.
Тепер Ліна Костенко промовляє до нас, що настав час збирати спогади нових реалій сьогодення і вочевидь нагадує про те, що віра в торжество життя невмируща. Вона постає в образі квітки серед руїн.
***
Ще трохи, трохи — й зацвітуть морелі,
і облетять, як сон кореневищ.
Війна малює кров’ю акварелі.
Її палітра — попіл пожарищ.
Її пейзаж — руйновище кварталів.
Порожніх вулиць вицвіла пастель.
Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
якийсь тюльпанчик раптом проросте.
Опис війни такими тонкими словами, порівняння її жахіть з мистецьким процесом викликає бурю емоцій. І це підкреслює безжальність подій сьогодення.
***
Ця ніч була загрозлива і темна.
І так хотілось тиші і тепла!
А вибух був — як жовта хризантема,
що на пів неба раптом розцвіла.
Струснуло стіни і двигтіло довго ще.
Сирени вили, блискало на склі.
То що — тікати? Бігти в бомбосховище?
А не діждав би фюрер у кремлі!
Хай сам боїться — він уже вчорашній.
Посіють бомби — ненависть пожнуть.
Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть.
Війна пройшла безжально крізь долі людей. Розкидані по світах, вони все ж таки повертаються додому з надією на відновлення мирного життя.
Вернулись люди — а немає стін.
Пройшла орда, жорстока і запекла.
Регоче диявол.
І встає з руїн
Сивий Янгол українського пекла
Попри всі описані жахіття руйнування, Ліна Василівна знову дає нам надію в останніх рядках. Адже ми не миримося з трагедією нашого народу, а чекаємо на відновлення справедливості. Янгол — завжди передвісник чогось хорошого, охоронець людських душ на землі. Він є тією жагою перемоги, що живе в кожному з нас. Тією карою, що очікує загарбників.
З Богом – до Перемоги! І нехай шлях до неї буде означений дороговказом віршів Ліни Костенко. Нескореної УКРАЇНКИ, яка з вершин поважного віку своїми пророчими словами вселяє в нас нескореність та незламність!
Ми вистоїмо! Все буде Україна!
