Щороку 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом. СНІД – синдром набутого імунодефіциту – це кінцева стадія інфекційного захворювання, викликаного вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Цей вірус вражає лімфоцити, які відповідають за захист організму людини від різних мікробів та пухлин, і поступово вбиває ці клітини. Імунітет організму повільно, протягом багатьох місяців і років, знижується, і це призводить до виникнення різних захворювань, перш за все інфекційних, що вражають легені, органи травлення, шкіру, нервову систему та ін. СНІД уперше виявлений у США у 80-х роках.
За декілька років поширення СНІДу набуло характеру всесвітньої епідемії, що охопила населення практично усіх країн. За даними ВООЗ, від початку світової епідемії, ця хвороба забрала життя у понад 38 мільйонів людей.
Події дня
1 грудня 1989 року, після зустрічі тодішнього очильника СРСР Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ в Україні було поновлено в правах Греко-Католицьку церкву. Як відомо, намагання радянської влади знищити УГКЦ були ще з 1939 року, однак тоді цього не вдалося. Ліквідація Української Греко-Католицької церкви розпочалась за ініціативи радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна одразу ж після смерті митрополита Андрея Шептицького.
Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці Української повстанської армії. 11 квітня 1945 року загони військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Будка і Чарнецького, а також багатьох священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В 1945-1946 рр. все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академії та семінарій, ченцями (всього близько тисячі чоловік) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянська влада намагалася змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об’єднання з Російською православною церквою. Однак, жоден з усіх заарештованих єпископів не погодився на співпрацю. Зрештою радянські спецслужби розробили план проведення «Собору Української Греко-Католицької Церкви». Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священнослужителів (у Галичині служило 1270 священиків) і 19 мирян. 9 березня 1946 року собор проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «воз’єднання» з Російською православною церквою.
Близько 200 священиків об’єдналися та створили структуру УГКЦ у підпіллі. Наступні 43 роки священнослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватися обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування і репресії з боку органів влади. 23 січня 1990 року у Преображенському соборі відбувся церковний собор УГКЦ, який проголосив відновлення Греко-Католицької Церкви в Україні.
1 грудня 2013 року у Києві відбувся один із найвелелюдніших мітингів Революції Гідності, що дав поштовх подальшому загостренню протистояння між українцями і владою. Жорстоке побиття студентів, здійснене спецпідрозділом «Беркут» на Майдані Незалежності за вказівкою вищого керівництва держави вночі 30 листопада, обурило громадськість. Першого дня зими громада зібралася на Всеукраїнське віче. О 12:00 колона мітингувальників рушила з Михайлівської площі вулицею Володимирською до парку Шевченка. Далі маршрут пролягав Хрещатиком, повз Бессарабську площу і закінчився на Майдані Незалежності. Це була хода колосальних розмірів: її початок був на Майдані, а кінець – у парку Шевченка. За різними даними, того дня у Києві мітингували близько півмільйона осіб. Цього ж дня мітингувальники зайняли будівлю КМДА і Будинок профспілок. Поки на сцені Майдану Незалежності виступали політики, дехто з учасників акції намагалася штурмувати Адміністрацію президента. «Беркут» відбив штурм, а потім почав переслідувати нападників. Силовики діяли з максимальною жорстокістю, б’ючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Таким чином, крім учасників протесту постраждало близько 40 журналістів, у тому числі й іноземних видань. Акції протесту 1 грудня 2013 року відбулись також у багатьох інших містах країни: Львові, Луцьку, Тернополі, Чернівцях, Рівному, Харкові, Дніпропетровську, Хмельницькому, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Кіровограді, Донецьку, Луганську, Житомирі.
У цей день народилися
в Україні…
Анатолій Кос-Анатольський (1909-1983), композитор і педагог.
Професор Львівської консерваторії. За фахом юрист (закінчив юридичний факультет Львівського університету). Автор опер, балетів, кантат, ораторій, пісень, романсів, зокрема, й таких відомих і популярних, як «Ой піду я межи гори», «Солов’їний романс», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Не питай, чому в мене заплакані очі». Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1980). За своє творче життя написав майже 500 музичних творів, 100 критичних статей з питань музики, літератури, культурно-громадського життя.
Платон Майборода (1918-1989), композитор, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962).
Народився на хуторі Плехівщині Полтавської області. Музичній грамоті попершу навчався у старшого брата, композитора Георгія Майбороди. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції. Працював викладачем у Київському музичному училищі ім. Р. Глієра та у вечірній музичній школі для молоді, співробітничав із Київською кіностудією ім. О. Довженка. Написав музику до багатьох кінофільмів і спектаклів. Автор відомих пісень, серед яких – «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Моя стежина», «Київський вальс». У творчому доробку композитора – численні хорові твори та симфонічна музика, зокрема, симфонічна поема «Героїчна увертюра», вокальна-симфонічна поема «Тополя» (слова Тараса Шевченка) тощо.
Тарас Штонда (1961), оперний співак, один з найвідоміших басів сучасної опери.
В 1993 році закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського. Тарас Штонда – лауреат багатьох міжнародних конкурсів. З 1992 року – соліст Національної Опери України. На сцені цього театру виконав провідні ролі басового репертуару, серед яких: Базіліо («Севільський цирульник» Россіні), Мефістофель («Фауст» Шарля Гуно), Борис Годунов, Пімен, Варлаам; Досіфей («Борис Годунов», «Хованщина» Мусоргського), Грємін, Кочубей, Король Рене, Ебн-Хакіа («Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Іоланта» Чайковського), Князь Ігор, Галицький («Князь Ігор» Бородіна), Алеко («Алеко» Рахманінова), Тарас («Тарас Бульба» Лисенка), Ярослав («Ярослав Мудрий» Майбороди) та інші. А загалом за творчу кар’єру Штонда виконав майже 40 партій басового репертуару. Йому аплодували у Великій Британії, Іспанії, Італії, Швейцарії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії, Бельгії, Франції, Німеччині, Чехії, Польщі, Бразилії, Японії та інших країнах.
