Без перебільшення, пам’ятник Богдану Хмельницькому – один з найвідоміших пам’ятників Києва, його своєрідний символ. Ідея про встановлення пам’ятника українському гетьману виникла ще у 50-ті роки ХІХ ст. І лише у 1869 російський цар видав указ про його створення, а роком потому «дозволив» збирати кошти. На жаль, кияни не дуже охоче жертвували гроші, і було зібрано лише 25 тис. карбованців. Щоб зекономити, автор ескізних малюнків пам’ятника Михайло Микешин відмовився від багатьох елементів багатофігурної композиції – не були відлиті барельєфи «Битва під Збаражем», «В’їзд війська Хмельницького в Київ», скульптура поверженого поляка, композиція з кобзарем в образі Шевченка та багато іншого. До того ж, і мода на багатофігурні композиції пройшла. Щоб відлити сам пам’ятник, Морське відомство пожертвувало 25,6 тонн старої корабельної міді. У 1877 році, нарешті, була виготовлена гіпсова модель, а в 1879 році в Санкт-Петербурзі, на ливарно-механічному заводі Берда, за участі скульпторів Пія Веліонського та Артемія Обера, композицію відлили з металу. У 1880-му її привезли до Києва, проте вона ще вісім років пролежала у дворі Старокиївської поліцейської дільниці. Знову не вистачало коштів, цього разу вже на постамент.
Зрештою, в 1886 році Київська міська управа віддала для пам’ятника гранітні брили, що залишились від будівництва опор Ланцюгового моста. Цікаво, що вибір місця для монументу теж викликав багато суперечок, скажімо, духовенство бажало встановити його на Бессарабській площі, перейменувавши її в площу Хмельницького. Проте Міська Дума постановила, що пам’ятник буде стояти перед Софійським собором. 23 липня 1888 року в рамках святкування 900-річчя Хрещення Русі пам’ятник Богдану Хмельницькому було урочисто освячено і відкрито.
У цей день народилися
135 років від дня народження Никифора Гірняка (1885-1962), українського військового діяча, публіциста. У довоєнний час викладав у Рогатинській гімназії. Напочатку Першої світової війни – командир сотні Легіону Українських січових стрільців. Учасник Українсько-польської війни 1918-1919. У грудні 1919 року очолював Вінницький ревком УГА, брав участь у створенні Червоної української галицької армії. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. – емігрував у США. Автор спогадів «Червона Українська Галицька армія».
Василь Рябченко (1954) — живописець, графік, фотохудожник, автор артоб’єктів та інсталяцій. Одна з ключових фігур одеської мистецької спільноти, «Нової української хвилі» та трансавангарду. У 1980-х роках ввійшов до одеської групи художників (Валентин Хрущ, Сергій Ликов, Олена Некрасова, Олександр Ройтбурд, Василь Рябченко), яка не прив’язується ані до офіційного «спілчанського» художнього життя, ані до решти нонконформістів.
Народився в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. Закінчив відділення живопису Одеського художнього училища ім.М.Б.Грекова. Два роки навчався як вільний слухач у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. Мухіної. У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім.К.Д.Ушинського на художньо-графічному факультеті.
Роковини смерті
388 років із дня смерті Памви Беринди (світське ім’я – Павло; (між 1555 та1560 –1632), українського педагога, письменника, лексикографа, друкаря, гравера. Був високоосвіченою людиною, крім української, знав церковнослов’янську, грецьку, латинську і польську мови. Учасник гуртка Балабанів, працював книгодрукарем у Стрятинській та Крилоській друкарнях. У «Євангелії учительнім» Беринда вперше в українському друкарстві впровадив сюжетні ілюстрації. Після смерті Гедеона Балабана (видатний український культурно-освітній, церковний і політичний діяч) деякий час працював у старости рогатинського і теребовлянського Олександра Балабана. Згодом став активним діячем Львівського братства, працював у братських друкарні та школі. Близько 1616 року Беринду було запрошено до Києва для участі у підготовці видання «Анфологіона» (збірник текстів релігійного змісту), а восени 1619-го він, разом із сином Лукашем і братом Степаном Бериндою, назавжди оселився в Києво-Печерській лаврі – виконував роботу редактора, перекладача, друкаря, гравера, згодом став головним друкарем і завідувачем (архітипографом) Києво-Печерської друкарні. Як завідувач, редактор і перекладач Беринда брав участь у виданні капітальних лаврських друків 20-х рр. XVII ст. Найвизначнішою науковою працею Памви Беринди є «Лексікон славеноросскій і імен толкованіє» (1627), в якому перекладено українською мовою або витлумачено близько 7 тис. слів і вперше у східнослов’янській філології застосовано наукову обробку словникового матеріалу.
Цього дня, у 2014 році, під Лисичанськом героїчно загинули генерал-майор Олександр Віталійович Радієвський (1970-2014), полковник Павло Леонідович Сніцар (1976-2014) та солдат Ігорь Олександрович Коцяр (1994-2014). Тоді бої за Лисичанськ були найзапеклішими. Із травня по червень 2014 року місто перебувало під контролем проросійських бойовиків, які проголосили так звану «Лисичанську Народну Республіку». Під пекучим сонцем українські військові проводили наступальну кампанію по звільненню населеного пункту. Активну участь у визволенні міста брали і сили Національної гвардії України. Того дня підрозділ нацгвардійців потрапив у засідку. В складі підрозділу був і комбриг Радієвський. Їх групу намагалися вивести з-під обстрілу терористів. Зав’язався бій. Цей бій став останнім для комбрига Радієвського, комбата Сніцаря та солдата Коцяра. Згодом Президент своїм Указом за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час конфлікту на Сході нашої держави нагородив цих військовослужбовців орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). У травні 2015 року в Лисичанську урочисто відкрили меморіальний пам’ятник загиблим героям.
