17 червня — 90 років з дня народження Михайла Гориня.
Життя Михайла Гориня нагадувало перші пориви весняного вітру, що не мириться з опором холодів, відчуваючи їх приреченість. Як фактичний керівник новоствореного Народного Руху України і народний депутат він чимало потрудився для безпосереднього відновлення державної незалежності України. А такий досвід безцінний!
Він — відомий борець проти тоталітаризму й самовідданий державотворець, поцінований державними нагородами України і Польщі. Нема сумніву, що лише з чиєїсь необачності чи примхи Михайло Горинь офіційно не титулований званням Героя України.
Життя в напрузі й жертовності
Після повернення до Львова з Качинського політичного табору особливого режиму вчорашній політв’язень не припинив боротьби, бо розумів, що демократизацію суспільства не можна обмежувати економічними змінами, «полишивши незайманими права релігійні, політичні, серед них і національні». Доречно нагадати, що навіть в умовах розпочатої «перебудови» імперське компартійне керівництво не допускало жодних змін у міжнаціональних відносинах. М. Горинь зауважив: «Уряд хотів би вивільнити десятиріччями притлумлювану творчу енергію народів, проте не поспішає вносити зміни в національну політику, займаючись в основному перебудовою економіки.
Проте добре відомо, що будь-які принципи слід проводити в життя повністю і до кінця. Наївно вірити, що напівзаходи в управлінні дадуть наслідки на практиці». Хибність критикованих підходів підтвердили спроби реформ 1950—1960-х років, що зазнали невдачі.
Не може бути мови про демократизацію, якщо «існуватимуть політичні концтабори, поки судитимуть людей за погляди і поширення інформації». Серед поборників демократії, які ще перебували в кадебістських концтаборах, М. Горинь згадує Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Григорія Приходька, Василя Овсієнка, Миколу Горбаля, Петра Рубана. Лише в Качинському політичному таборі особливого режиму ще залишалося 18 невільників, серед яких 10 українців. Цей табір відзначався особливо жорстокими умовами. Треба зауважити, що більшість політв’язнів — це люди немолодого віку, які страждали від різних хвороб.
Навіть у період «перебудови» так звані «правозахисні органи» не визнавали офіційно чинних законів і підзаконних актів, діяли з позиції сили. Своєрідність тодішньої України полягала в тому, що повернути колесо історії намагалися в самому центрі. Проте М. Горинь оптимістично заявляє: «Час — невмолимий, але справедливий суддя». Попри перешкоди, народ хоч і поволі, але пробуджується. У цьому надія нації, хоча втрат вона зазнала чималих.
Стрімкий розвиток політичних подій вже не міг зупинити ніхто. 8 вересня 1989 року легально розпочав роботу Установчий з’їзд Народного Руху України, до проведення якого чимало доклав зусиль М. Горинь. На з’їзді він виголосив доповідь про права людини, права народу, права нації. За його твердженням, становище України наприкінці вісімдесятих років катастрофічне. До цього вели трагічні події упродовж всього двадцятого століття, насамперед насадження «філософії ненависті, знецінення особи, народу, перетворення його на знаряддя для досягнення злочинних цілей». Звідси висновок про доконечність повернення до гуманістичних цінностей, без чого не може бути мови про вільну людину. Доповідач зазначав, що «масовий терор породив панічний страх, який став головним мотивом поведінки морально скалічених громадян».
Як наголошує М. Горинь, «перебудова сколихнула народну свідомість», розбудила особисту й національну гідність, зацікавлення минулим». Далі доленосний висновок: «Тільки суверенна демократична Українська Держава прискорить і забезпечить особі і народові права» і достойне життя.
Проблемі утвердження цих прав він приділяв особливу увагу як кандидат у депутати Верховної Ради України. Насамперед вчорашній політв’язень підкреслює, що суверенітет означає незалежність, тому не може бути мови про політичний суверенітет, економічний суверенітет чи ще якийсь суверенітет. Нема сумніву, що без суверенітету неможливо вийти з кризи, яка охопила всі сфери суспільного життя і «поставила народ на грань катастрофи».
«Гарантом суверенності України має бути схвалення нової Конституції — єдиного Основного Закону республіки. Вона має закріпити неподільне право України на вирішення питання подальшої долі українського народу».
Після розпаду СРСР колишній політв’язень намагається проаналізувати причини безславного кінця «імперії зла і брехні». М. Горинь робить висновки з минулого, викриває підступи російських українофобів, які повторюють заяложені вигадки дореволюційних україноненависників. Він зазначає, що «вогнище шовінізму не погасло після краху інтернаціоналістської ідеології». Цього не може ігнорувати незалежна Україна, відносини якої з Росією мають ґрунтуватися на нормах міжнародного права цивілізованого світу.
Олег ГРИНІВ, професор.
Львів.
