Інформує сектор з питань державної реєстрації

Заборона вчинення реєстраційних дій у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є відносно новим поняттям у законодавстві. Ця норма реалізується у двох формах: у формі рішення суду, яким встановлено таку заборону та у формі особистого волевиявлення власника об’єкта нерухомого майна.

Так, статтею 152 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) визначено, що одним із способів забезпечення позову є заборона вчиняти певні дії. Згідно із вимогами статті 153 ЦПК про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому оскарження такої ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

Законодавством також передбачено право безпосередньо власником нерухомого майна подати державному реєстратору заяву про заборону вчинення реєстраційної дії. Однак, з метою належного впровадження цієї норми державний реєстратор при внесенні відповідних відомостей має впевнитись у тому, що таку заяву подає саме власник нерухомого майна та встановити його особу. Факт належності майна особі, яка звертається із заявою про заборону вчинення реєстраційних дій, можна встановити або за допомогою перевірки відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав), або за допомогою поданих заявником правовстановлюючих документів, у випадку, якщо реєстрація права власності у Державному реєстрі прав не проводилась. При цьому не слід забувати, що відповідно до статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов’язкової реєстрації.

Таким чином, наявність вище згаданих записів в Державному реєстрі прав та в Реєстрі прав власності, що діяв до 1 січня 2013 року та є невід’ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав є достатнім доказом права власності заявника на об’єкт нерухомого майна, відносно якого така особа має намір зареєструвати заяву про заборону вчинення реєстраційних дій.

Паперова форма заяви власника об’єкта нерухомого майна про реєстрацію заборони вчинення реєстраційних дій нормативно не передбачена та не затверджена. Крім того, подання такої заяви та її реєстрація в Державному реєстрі прав здійснюється безоплатно.

Слід також зауважити, що термін дії заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій обмежений 10-ма робочими днями. Цей строк надається власнику для звернення до суду для отримання рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій. Якщо після спливу цього терміну заявником додатково не подано на реєстрацію рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, наявність відомостей щодо реєстрації такої заяви в базі даних заяв не є перешкодою для вчинення реєстраційних дій з об’єктом нерухомого майна. Водночас, власник не позбавлений права повторно звернутися із заявою про заборону вчинення реєстраційних дій як до спливу десятиденного терміну, так і після нього. Така заява буде вважатись новою і реєструватиметься окремо.

Отже, все досить чітко та зрозуміло.

Держава піклується про власників нерухомості, надає їм способи та інструменти захисту своїх прав, активно впроваджуючи в життя антирейдерські норми та юридичні конструкції.