Інформує відділ культури, національностей та релігій
4 квітня в Летичівській публічній бібліотеці проведено подорож в історію по життю та публіцистичній творчості ідеологів українського націоналізму Миколи Міхновського та Миколи Сціборського:«Теоретики українського націоналізму М. Міхновський та М. Сціборський » з нагоди 145-річя від дня народження М. Міхновського та 120-річчя М. Сціборського для учнів 11-А та 11-Б класів Летичівського НВК№1-ліцею (вчитель історії та права Спосіб В.Г.)
Про роль національної ідеї в житті провідних держав світу Європи та Америки – розповів краєзнавець Володимир Борисов.
Підсумовуючи почуте і побачене про Миколу Міхновського та Миколу Сціборського бібліотекарі Ольга Бачинська та Лариса Будник наголошували на тому що в їх серцях палав великий вогонь любові до України і їх національною заслугою було те, що вони надали великого творчого розмаху українським національним почуттям.
Малесеньку любов до пісень і вишиванок вони розпалили у полум’я великої любові до України. Про що свідчать сьогочасна боротьба нашого народу проти агресії Росії на Сході України. І тільки так. Бо як говорив Микола Міхновський під час визвольних українських змагань початку ХХ століття: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мають добути свободу, визволення з рабства національного та політичного. А та кров що пролляється впаде на голови гнобителів…».
Даремно, вороже, радій,—
Не паралітик і не лірник,
Народ мій — в ураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Є.Маланюк
Довідково (за матеріалами Урядового Кур’єру, 24 березня 2018 року, субота, №57)
ПОГЛЯД ()
Основоположник українського націоналізму
31 березня — 145 років від дня народження Миколи Міхновського
Російські шовіністи вважають, що українська мова — це «рускій язик, іспорчєний польскім вліянієм», а прагнення до незалежності України штучно привнесене уніатами із цісарської Галичини. Однак беззаперечний факт, що перший український націоналіст не галичанин, а син православного священика і уродженець Полтавщини Микола Міхновський.
Він співзасновник першої на Наддніпрянщині суто національної Революційної Української партії, за активної участі якої у 1905 році вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Програмну брошуру Міхновського «Самостійна Україна» навіть на Галичині вважали надто радикальною, а його «Десять заповідей націоналіста» донині багато хто сприймає як нетолерантні й навіть расистські.
На їхню думку, «одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна» — це не лише основа формування національної держави, а й територіальні претензії на Дон і Кубань, які хоч освоєні та здавна заселені українцями, однак за правом сильного належать Росії. «Усюди й завсігди уживай українську» — занадто радикальна вимога за умов фактичної двомовності в Україні, не кажучи вже про «шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників».
Міхновський скрізь і всюди уточнює, що саме «чужинці-гнобителі» — вороги. До речі, як і «земляки-українці», які порушують заповіді «Не обкрадай власного народу» та «Не зробися ренегатом-відступником».
3 липня 1917 року в Петрограді фактично розпочалися вуличні бої між прихильниками і ворогами Тимчасового уряду. Реакцією в Києві став виступ полуботківців — створеного Міхновським Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козацького полку, вояки якого взяли під охорону центр міста й арсенали. У відповідь Центральна Рада кинула проти патріотів Перший український полк імені Хмельницького, який за підтримки російських військ роззброїв полуботківців.
На вимогу Керенського полк ім. Полуботка та Міхновського відіслали на румунський фронт, де в боях за чуже «отєчество» до лютого 1918 року в живих залишилося менше, як десяток солдатів і старшин. Ще гірша доля полку ім. Хмельницького, який теж відправили воювати. 13 липня 1917 року ешелон із вояками за 6 км від Києва розстріляли із засідки російські військові. 16 осіб убито, понад три десятки поранено, решту підступно роззброєно та розігнано.
ПАРАЛЕЛІ ()
Діагноз від творця націократії
28 березня — 120 років від дня народження Миколи Сціборського
Багато хто сприймає одного з теоретиків українського націоналізму та творця підпорядкованого інтересам нації демократичного устрою, названого автором націократією, суто кабінетним мислителем. Дивлячись на фото Сціборського у великих і незграбних окулярах, важко повірити, що розробник Конституції Української держави, яку очільники мельниківського крила ОУН мали намір проголосити восени 1941 року в окупованому німцями Києві, насправді бойовий офіцер.
Уродженець Житомира записався в добровольці, ще не закінчивши гімназії. Російській імперії, що воювала на фронтах Першої світової війни, катастрофічно бракувало молодших офіцерів, яких прискорено готували в школах прапорщиків. Чотири ордени, два поранення та важке отруєння газами, після якого ще навіть не 20-річного юнака визнали інвалідом, — такий послужний список поручника Сціборського.
У настанові Сціборського, що «свою ідеологію націоналізм будує на здоровому егоїзмі, любові до свого й нетерпимості до ворожого», останнє слово не є синонімом чужого
За часів УНР бойовий офіцер усвідомив, що змарнував здоров’я за чуже «отєчество». Отож змушений був служити Україні в охороні уряду та на посаді ад’ютанта. Уже в еміграції Микола Сціборський закінчив Українську господарчу академію в чеському місті Подєбрадах.
Власний військовий досвід і ґрунтовні економічні знання стали тим симбіозом, завдяки якому було зроблено чесні та об’єктивні оцінки допущених політиками помилок: «Наш провід потрапив до рук кабінетних доктринерів, «вселюдських гуманістів», духовних дегенератів та просто дрібної шантрапи». Гірка та образлива оцінка, однак Сціборський, як ніхто інший, мав моральне право сказати ці слова.
Та найважливішою заслугою ідеолога українського націоналізму є встановлений ним діагноз хвороби, без подолання якої ми приречені вкотре наступати на ті самі граблі. По-перше, це провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я загальнонаціональної ідеї, продемонстровані як сто років тому, так нині в міжпартійній і бізнесовій ворожнечі.
По-друге, звичка задовольнятися мінімумом та крайній раціоналізм.
По-третє, намагання протистояти чужоземній агресії не силою зброї, а словесними аргументами та готовністю до компромісів, що лише розпалює апетити загарбника.
По-четверте, орієнтація на альтруїстичну «правду для всіх» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди, яку Сціборський вважав гарантією існування незалежності України та основою націократії.
