За матеріалами Урядового кур’єру
Ноосфера вченого-енциклопедиста
155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕРНАДСЬКОГО
ПОСТАТЬ. Ім’я засновника і першого керівника Академії наук України та вченого зі світовим іменем Володимира Вернадського начебто не потребує особливого представлення. Він творець вчення про біосферу — взаємодію всіх організмів на планеті, та ноосферу — взаємодію розумів та їх вплив на довкілля, що значно випередило свою епоху. Не менш вагомий його внесок у суто прикладні науки, починаючи від мінералогії та біогеохімії й закінчуючи заснуванням першого в СРСР Радієвого інституту, створенням комісії з вивчення важкої води та розробленням радіологічного методу датування віку мінералів.
«Демократія корисна, коли нею забезпечене панування нації» — ці слова, що стали реальністю у країнах Балтії, належать не затятому націоналістові, а Вернадському.
Однак досі Володимира Вернадського — українця за походженням і переконаннями — називають «російським вченим». Причому не лише в Росії, яка здавна спеціалізується на прихватизації культурних надбань сусідніх народів, а й багато хто в Україні. Насправді ще 15-річним гімназистом Вернадський записав до свого щоденника: «У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою».
Навіть батька видатного науковця зазвичай згадують як «викладача російської словесності в гімназіях». Натомість Микола Чернишевський відгукувався про свого сучасника Івана Вернадського як про «знаного від Балтики до Чукотського Ока» економіста та розробника теорії потреб (споживчого ринку).
За спогадами Володимира Вернадського, саме «батько розповідав мені історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудований на кістках українців. Я докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, яких він знав особисто, та про Кирило-Мефодіївське товариство».
Не дивно, що вже знаним ученим Володимир Вернадський запропонував проект створення Української академії наук, у якому акцент робили аж ніяк не на суто прикладні науки, чого можна було очікувати від видатного мінералога та ще у суворий час розв’язаної більшовиками війни проти України. «Насамперед має бути створено добре обставлений відділ української мови, літератури та історії», — вважав науковець.
Нічого дивного в цьому немає, адже творець учення про ноосферу чудово усвідомлював нерозривний зв’язок духовного і матеріального та важливість ідей, які, лише оволодівши думками мільйонів людей, стають реальною перетворюючою силою. Саме тому Вернадський ще у 1918 році із щирим болем і гіркотою написав: «З Україною важке і навряд чи реальне завдання: створити державу, не опираючись ні на кого». Ішлося не про допомогу і підтримку інших держав, а насамперед про ставлення до влади власного народу.
Ще один нині особливо актуальний урок Вернадського стосується ролі друкованого слова у становленні демократії. У час, коли українському суспільству нав’язують роздержавлення преси із комунальною включно, яка апріорі не є державною, гріх не нагадати слова вченого-енциклопедиста: «У створенні та розвитку хорошої місцевої преси міститься одна з основних умов існування місцевого самоврядування».
Натомість в Україні вже традиційно борються із наслідками, а не із причинами. Замість того щоб боротись із наркобаронами і тими, хто їх кришує, забороняють вирощувати мак. Замість того щоб перетворити комунальні ЗМІ у реальні рупори представлених у місцевих радах депутатських груп і партій з опозиційними включно, приватизують газети, перетворюючи їх на агітки тих, хто більше заплатить.
У написаній ще у 1915 році статті «Українське питання і російська громадськість» Вернадський застерігав: «Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в трактуванні його як шкідливого».
