Інформує відділ культури, національностей та релігій
На відміну від чеського селища Лідіце, французького Орадура чи білоруської Хатині, де в роки Другої світової війни окупанти знищили відповідно 320, 642 та 149 жителів, назва української Корюківки, де карателі у прямому значенні слова перетворили на дим і попіл понад 7 тисяч(!) людей, відома далеко не всім навіть в Україні. Про трагедію цього населеного пункту десятиліттями ні словом не згадували радянські підручники історії, хоч у матеріалах, підготовлених для Нюрнберзького трибуналу, цей злочин справедливо названо «найбільшим масовим знищенням місцевого мирного населення на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни».
За розповідями тих, хто пережив окупацію, навіть німців боялися менше, ніж карателів з Угорщини. Однак ухвалений ще 19 квітня 1943 року указ президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винуватих у вбивствах радянського цивільного населення», як засвідчує навіть його назва, фактично применшував міру вини карателів із союзних Третьому рейху країн. Сталін заздалегідь зробив поступку для потенційних «братів по соціалістичному табору». Посіяна тоді амнезія призвела до того, що в Будапешті кілька років тому відкрили пам’ятник, де цю країну-союзника Гітлера представлено жертвою німецької окупації.
До масового знищення жителів Корюківки справді доклали рук представники поліції. Однак не української (навіть якщо мати на увазі не державну належність, як з угорцями), а з елітного підрозділу німецької польової поліції, сформованого із донських козаків-колабораціоністів, чиї шапки-кубанки стали фірмовим знаком росіян-карателів.
Ще один факт, через який комуністичні ідеологи старанно замовчували найбільший у роки Другої світової війни злочин проти місцевого цивільного населення, — причетність до трагедії радянських партизанів. Ідеться не про те, що каральна акція стала відплатою за вчинений ними успішний напад на Корюківку 27 лютого 1943 року, у якому загинуло 78 ворожих вояків і 8 потрапили у полон.
Під час цього нападу партизани визволили з тюрми дружину і дітей партизанського комісара Федора Ступака. Згодом командир з’єднання О.Федоров напише у своїх мемуарах, що це був «найцікавіший і найвдаліший наліт на корюківський горнізон».
У 1977 році, за часів СРСР, у місті Корюківка було встановлено меморіальний пам’ятник із граніту з офіційною назвою «на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам». Отже, трагедію Корюківки продовжували замовчувати. Автором меморіалу є відомий український скульптор Інна Коломієць. Перед пам’ятником влаштували «вічний вогонь».
Найстрашніша таємниця Корюківки в тому, що коли 1—2 березня 1943 року не більш як півтисячі карателів планомірно зачищали селище від жителів, убиваючи і навіть спалюючи живцем жінок, дітей, старих, за цим без жодного реагування спостерігали партизани. Офіційні радянські дані свідчать, що за кілька кілометрів від палаючого селища дислокувалися 5,5 тисячі «народних месників» із партизанського з’єднання Федорова, які нічого не зробили для порятунку майже 7 тисяч безневинних жертв нацистського терору.
